Увага! На сайті використовуються cookie файли.
The site uses cookie files
Даний сайт має вікове обмеження.
This site has age restrictions!
Я підтверджую, що мені, на жаль, давно виповнилося 18 років
Старі лози, що зникають через нерентабельність, регенеративне виноградарство, мінливість врожаїв і диктат блідо-рожевого кольору. Що насправді визначає якість великого рожевого вина – і чому ринок досі не завжди готовий оцінити працю, яка за нею стоїть?
Велике вино народжується на винограднику. Саме цю тезу запропонували для обговорення на третьому Fine Rosé Day у Лондоні. Здавалося б, для професійної винної спільноти вона не потребує особливих доказів. Проте наприкінці дискусії модератор Бен Бернгайм (Ben Bernheim) визнав несподіваний результат: усі погодилися, що виноградник має величезне значення, але ніхто так і не назвав його беззаперечно головним чинником створення видатного rosé.
І в цьому є певна іронія. Рожеві вина дедалі активніше претендують на місце у світі fine wine, однак сам виноградник, його історія, особливості та вартість роботи з ним нерідко залишаються поза увагою споживача. Вік лоз не обов’язково приносить виноградареві вищий дохід. Про теруар рожевих вин розповідають значно рідше, ніж про походження червоних чи білих. А колір – чи не найважливіший комерційний орієнтир категорії – значною мірою визначається вже у виноробні.
Fine Rosé Day, який організовують відома дослідниця рожевих вин Елізабет Ґабей MW (Elizabeth Gabay) та Бен Бернгайм, цього року зробив крок від загального питання «Що таке fine rosé?», яке обговорювали на попередній зустрічі, до конкретнішого: які рішення на винограднику дозволяють його створити?
До розмови долучилися Фергус Еліас (Fergus Elias), головний винороб Balfour Winery у графстві Кент; Енн Джонс (Anne Jones), консультантка зі сталого розвитку та представниця Regenerative Viticulture Foundation; Анна Гарріс-Нобл (Anna Harris-Noble) з The Old Vine Conference; і Акшай Бабу (Dr. Akshay Baboo), винороб та консультант, представлений у програмі заходу як фахівець Plumpton College.
Дискусія вийшла далеко за межі агротехнічних прийомів. Адже питання про якість рожевого вина неминуче привело до іншого: хто і за що готовий платити, коли йдеться про справді видатне rosé?
У світі fine wine старі лози давно стали своєрідним знаком якості. Вони асоціюються з історією виноградника, обмеженою врожайністю, генетичним різноманіттям і потенціалом для створення складних вин. Хоча сам по собі вік лози ще нічого не гарантує, він може бути важливою частиною її індивідуальності.
Але збереження старого виноградника – не лише питання поваги до традиції. Це передусім економіка.
З роками врожайність може знижуватися, собівартість вирощування зростати, а виноградар мусить вирішувати, чи варто залишати старі насадження, якщо молодші здатні забезпечити значно більший урожай. Для rosé ця дилема особливо гостра.
Анна Гарріс-Нобл звернулася до понад 80 виробників, пов’язаних із The Old Vine Conference, з пропозицією представити рожеві вина зі старих лоз. У результаті для дегустації вдалося зібрати лише п’ять зразків. Це зовсім не означає, що старі виноградники не підходять для rosé. Радше виникає питання, наскільки економічно виправдано спрямовувати такий цінний виноград на рожеве вино, якщо червоне з тих самих лоз потенційно може коштувати дорожче.
Цікаву відповідь дають дослідження з Південної Африки. У 2020 році Девід Пріїлайд (David Priilaid) і Джонатан Стейн (Jonathan Steyn) опублікували в International Journal of Wine Business Research дослідження, яке виявило позитивний зв’язок між віком лоз і ціною готового вина. За їхніми розрахунками, кожен додатковий рік віку виноградника асоціювався з ціновою премією приблизно 2,96 ранда. Але хто отримує цю премію?
Дослідження Raphaela van Embden, результати якого висвітлювалися у жовтні 2026 року, показало інший бік економіки старих виноградників. Проаналізувавши 387 угод купівлі винограду зі старих лоз за 2019–2024 роки та провівши 25 інтерв’ю з учасниками галузі, дослідниця не виявила відповідної надбавки за вік лоз у ціні, яку отримують самі виноградарі. Тобто на етикетці старі лози можуть створювати додаткову цінність, але ця цінність не обов’язково повертається до людини, яка їх вирощує.
За даними, наведеними в матеріалі про дослідження, урожайність старих виноградників у відповідному південноафриканському контексті становила близько чотирьох тонн з гектара проти приблизно вісімнадцяти тонн у молодших насадженнях. Це не універсальне співвідношення, але воно добре демонструє масштаб економічного вибору. На Fine Rosé Day ця проблема отримала цілком конкретне обличчя.
Анна Гарріс-Нобл розповіла про Particiones із лінійки Bruma del Estrecho de Marín виноробні Viña Elena в іспанській Хумільї. Вона хотіла представити це вино на дегустації, однак, за її словами, виробник повідомив, що історичний виноградник із лозами Monastrell та Airén віком приблизно 50-90 років було викорчувано. Причинами стали кілька років посухи, дуже низькі врожаї та втрати винограду через кроликів.
Висновок Анни був гранично практичним: «Якщо кінцева ціна rosé не дозволяє компенсувати всю працю та низьку врожайність, таке виробництво просто не має економічного сенсу».
Саме тут розмова про старі лози перестає бути романтичною історією про спадщину. Ми можемо безкінечно захоплюватися старовинними виноградниками, традиційними змішаними посадками, рідкісними сортами й адаптацією лоз до місцевих умов. Але якщо виноградар не здатен заробляти на їхньому збереженні, одного захоплення недостатньо.
Історія з Хумільї та південноафриканське дослідження порушують однакове питання: чи справді ринок оцінює виноградник, чи лише використовує його історію для створення додаткової вартості пляшки?
Не кожне видатне рожеве вино потребує старих лоз. Натомість дедалі важливішим стає інше – усвідомлений намір виробника створити саме rosé, а не використати для нього виноград, який з тих чи інших причин не підійшов для червоного вина.
Др. Акшай Бабу сформулював це досить категорично: «Rosé – це не другосортне червоне вино».
Ця думка має цілком конкретний виноградарський зміст. Якщо виробник планує створювати серйозне rosé, потрібно заздалегідь визначити, якою має бути сировина. Вибір ділянки, сорту, клону та підщепи, навантаження врожаєм, управління листовим пологом і строки збору – усі ці рішення можуть відрізнятися від підходів до виробництва червоних чи білих вин.
Акшай навів досить конкретний орієнтир для прохолодного клімату: приблизно два кілограми винограду на 400 грамів деревини, отриманої під час зимового обрізування. Таке співвідношення допомагає оцінити баланс між урожаєм і вегетативним ростом лози.
Управління листовим пологом для rosé він описав як певний проміжний варіант між завданнями для червоних і білих вин. Важливо знайти баланс між освітленням грон, розвитком фенольних речовин, накопиченням цукру та збереженням кислотності. Але універсального рецепта тут немає: у прохолодному та спекотному кліматі рішення будуть різними.

Фергус Еліас пішов ще далі. На його думку, все починається навіть не на винограднику, а задовго до посадки, коли виробник обирає ділянку, сорти, клони та підщепи відповідно до майбутнього стилю вина. Він пожартував, що справжнє fine rosé може починатися в офісі, під час розмови з німецьким продавцем саджанців. Але такий підхід можливий передусім там, де виноградники створюють практично з нуля. У традиційних виноробних регіонах ситуація інша. Чимало виноградників було закладено задовго до появи сучасних уявлень про преміальне rosé.
У Rioja та Ribera del Duero історично практикували спільні посадки червоних і білих сортів, які часто ферментували разом. Анна Гарріс-Нобл пригадала навіть місцевий жарт: за кількістю Viura на винограднику можна було здогадатися, яка родина найбільше любила випити. Більше білого винограду означало легше вино й потенційно більший обсяг виробництва.
Ці виноградники створювалися не заради сучасних рейтингів, модного кольору чи престижної категорії. Вони відображали місцеві звички, клімат і практичні потреби виноробів. Сьогодні саме така історична спадщина може забезпечувати винам індивідуальність, яку неможливо відтворити за готовою технологічною схемою.
Показовий приклад – Cerasuolo d’Abruzzo. Його насичений колір, структура та характер сорту Montepulciano не надто вписуються в популярний образ блідого, легкого rosé. Проте саме ці особливості формують регіональну ідентичність вина.
Анна Гарріс-Нобл, переказуючи досвід Federico з Faraone, пояснила, що раніше Cerasuolo часто виробляли як побічний продукт червоного Montepulciano, використовуючи сік, відділений приблизно після 24 годин мацерації.
Колись господарство виготовляло близько 4 000 пляшок такого вина. Але зі зростанням інтересу до rosé та легших червоних вин ситуація змінилася. Сьогодні Cerasuolo від Faraone продається, зокрема, через Berry Bros. & Rudd у Лондоні, а виробник шукає нові ділянки, передусім зі старими лозами, для розвитку цього напряму.
Інший виробник, Monty, розповів про використання як старих, так і молодих насаджень, зокрема виноградника віком близько 70 років неподалік моря. Частину винограду збирають раніше, окремі партії ферментують незалежно, а потім формують остаточний купаж.
Тобто історичний стиль не обов’язково означає незмінну технологію. Його можна розвивати, зберігаючи регіональний характер і водночас дедалі уважніше працюючи з виноградником.
Якщо fine rosé має передавати особливості конкретної ділянки, наскільки однаковим воно повинно залишатися від року до року? Саме тут між виноробами виникла одна з найцікавіших розбіжностей. Для Fergus Elias сталість стилю є важливою частиною ідентичності вина. Balfour Brut Rosé, вінтажне ігристе, яке господарство виробляє з 2004 року, має залишатися впізнаваним незалежно від особливостей урожаю. Умови змінюються, але споживач повинен розуміти, яке саме вино він купує.
Др. Акшай Бабу запропонував інший погляд. На його думку, стабільність якості та вінтажна мінливість не суперечать одна одній. Вино може залишатися впізнаваним і водночас чесно відображати особливості конкретного року.
Проте суперечка стала значно цікавішою, коли мова зайшла про відмінності між тихими та ігристими rosé.
Для ігристих вин Бабу погодився з необхідністю підтримувати стиль господарства. Асамбляж і дозаж дають виноробові додаткові інструменти для коригування профілю вина. Але чи варто вимагати такого самого рівня стилістичної послідовності від тихого rosé?
Фергус Еліас не погодився: «Я б сказав те саме і про тихі вина».
Як приклад він навів Nanette’s English Rosé, яке, на його переконання, має залишатися впізнаваним незалежно від року врожаю.
Енн Джонс поставила ще одне запитання: чи не доведеться переглянути самі очікування щодо стабільності стилю, якщо екстремальні погодні явища стають дедалі частішими?
Для fine wine вінтажна індивідуальність традиційно є частиною його цінності. Чому тоді від rosé нерідко очікують майже незмінного кольору, свіжості й ароматичного профілю?
Цікаво, що ця суперечка фактично почалася ще до панельної дискусії – у дегустаційній залі. Програма Fine Rosé Day включала серію вертикальних дегустацій, які дозволяли порівняти як близькі за часом урожаї, так і вина з різницею у віці понад десятиліття.
Серед представлених були Gérard Bertrand Clos du Temple, Château d’Esclans Garrus, Château Galoupet, Domaine Tempier, Chivite, Hacienda López de Haro та Domaine Alexandre Bonnet. Географію доповнювали вина з Дору, Австрії, Абруццо та Англії.
Особливо показовою виявилася вертикаль Hacienda López de Haro Classica Gran Reserva Rosado.
Вино 2013 року сприймалося свіжішим і яскравішим, ніж молодший 2016-й, із виразнішою кислотністю та більш живим смаковим профілем. І тут варто згадати особливості років урожаю.
2013-й у Rioja був надзвичайно пізнім: збір винограду завершився лише 8 листопада. Прохолодніші умови з виразним атлантичним впливом загалом сприяли формуванню легших, більш лінійних вин. Сезон 2016 року мав інший характер, із посушливим літом та відмінними умовами дозрівання.
У келиху складалося враження, що особливості сезону вплинули на сприйняття свіжості сильніше, ніж додаткові три роки витримки у пляшці.
Зразок 2009 року демонстрував уже помітніший розвиток, хоча зберіг певну делікатність.
Саме ця вертикаль дала цікавий матеріал для роздумів про співвідношення віку вина та характеру врожаю.
Chivite Colección 125 Gran Vino Rosado дозволило заглянути ще далі в минуле – на дегустації були представлені 2018, 2011 та 2006 роки. Особливо приємне враження залишив 2011-й, тоді як 2006-й продемонстрував значно зріліший характер.
Різноманіття стилів було не менш цікавим. Domaine Tempier Bandol Rosé 2022 вирізнялося соковитістю, балансом, відтінками цукатів і ванілі. Австрійський Schilcher від Weingut Lex Langmann із місцевого сорту Blauer Wildbacher представляв зовсім іншу історичну традицію рожевого виноробства. А Cerasuolo d’Abruzzo від Vinum Hadrianum безпосередньо перегукувалося з дискусією про Montepulciano та насиченіші стилі rosé.
Окремої уваги заслуговує португальське H.O. Matrona Rosé з Дору. Його походження пов’язане зі старими змішаними посадками в Alvações do Corgo, де червоні й білі сорти ростуть разом на висоті близько 400 метрів. Як і у випадку зі старовинними виноградниками Rioja, тут сама історія насаджень визначає можливості для створення вина.
І все ж найцікавішу відповідь на суперечку виноробів дала саме вертикаль López de Haro. У трьох різних вінтажах вино залишалося впізнаваним – аргумент на користь позиції Фергуса Еліаса. Водночас характер сезону, схоже, впливав на відчуття свіжості сильніше, ніж сам вік пляшки – те, на чому наголошував Акшай Бабу.
Можливо, для тихого rosé сталість стилю та вінтажна індивідуальність узагалі не є альтернативами.
Зміна клімату дедалі сильніше впливає на уявлення про ідеальний виноградник. У багатьох регіонах головною проблемою стає вже не досягнення достатньої стиглості, а надто швидке накопичення цукру, втрата кислотності, перегрівання ягід і порушення балансу між технологічною та фенольною зрілістю. Для rosé, особливо стилів, орієнтованих на свіжість і помірний алкоголь, ці виклики можуть бути критичними.
Енн Джонс запропонувала розглядати регенеративне виноградарство не лише як екологічну практику, а і як можливий інструмент підвищення якості вина. Здоровий ґрунт, ефективніше використання води, управління покривними культурами та стійкість виноградника до кліматичних стресів можуть впливати на розвиток лози й склад винограду. Вона навела приклади досліджень і порівняльних випробувань у Perrier-Jouët, Donum Estate, Robert Hall та Hartenberg.
За словами Енн Джонс, у деяких експериментах спостерігалося незначне зниження алкоголю та pH у вині. Йшлося про різницю в алкоголі не більш як приблизно 0,5 відсоткового пункту. Небагато, але для вин, де баланс є критично важливим, навіть такі зміни можуть мати значення.

Водночас результати подібних випробувань не можна автоматично переносити з одного виноградника на інший. Покривні культури можуть допомагати регулювати температуру ґрунту й водний режим, але в посушливих умовах здатні також конкурувати з лозою за вологу.
Окремо обговорювали регенеративну гідрологію – управління водою на винограднику так, щоб опади краще проникали в ґрунт, зменшувалася ерозія, а запаси вологи залишалися доступними для лози якомога довше. На тлі дедалі частіших посух і злив це вже не просто екологічна тема, а питання довгострокової життєздатності виноградарства.
Проте найбільш гостра суперечка виникла навколо PIWI – сортів винограду з підвищеною стійкістю до грибкових захворювань. Енн Джонс запропонувала розглянути ситуацію, за якої відносно невелика частка таких сортів у насадженнях і купажі дозволяє суттєво скоротити використання хімічних засобів захисту. Вона навела умовний приклад: 10% PIWI у купажі та потенційне зниження хімічного навантаження на 30%.
Фергус Еліас визнав екологічні переваги такого підходу, але поставив інше запитання: чи стане від цього саме вино кращим? «Коли створюєш fine wine, насамперед маєш думати про задоволення від вина».
На його переконання, екологічні переваги не можуть компенсувати недостатню якість кінцевого продукту. Якщо вино не відповідає очікуванням споживача, навіть найкращі наміри можуть перетворити проєкт на дорогу демонстрацію власних переконань – те, що він назвав vanity project.
Енн Джонс повернула розмову до головної тези дискусії: «Але хіба все не починається на винограднику?»
Відповідь Фергуса була миттєвою: «Так, але вино все одно має бути смачним!»
У цьому короткому обміні репліками, мабуть, найкраще проявилася складність усієї теми.
Блідо-рожевий колір став одним із найуспішніших комерційних кодів сучасного винного ринку. Він асоціюється з елегантністю, свіжістю, відпочинком і певним стилем життя. Саме Provence значною мірою сформував цей образ і довів, що rosé може бути не просто сезонним напоєм, а міжнародно впізнаваною преміальною категорією.
За даними Conseil Interprofessionnel des Vins de Provence, у 2025 році на експорт припадало 42% продажів прованських rosé, а його вартість становила приблизно 328,7 млн євро.
Проте успіх певного стилю не означає, що саме він повинен стати універсальним стандартом якості.
Колір вина залежить від сорту, особливостей ягід, ступеня стиглості та умов вирощування. Але остаточний відтінок значною мірою формується у виноробні – насамперед завдяки режиму пресування та тривалості екстракції.

І тут виникає парадокс: одна з найважливіших комерційних характеристик rosé не є прямим відображенням його теруару.
Історичні стилі, такі як Tavel чи Cerasuolo d’Abruzzo, добре демонструють умовність моди на блідість. Їхній насичений колір – не недолік, а частина регіональної ідентичності.
Учасники Fine Rosé Day обговорювали навіть питання кольору пляшки. Деякі виробники свідомо обирають темне скло, щоб споживач не оцінював rosé лише за відтінком ще до дегустації.
Енн Джонс поставила цікаве запитання: «А чи купують fine rosé взагалі з полиці магазину?»
У ресторані споживач часто замовляє вино за винною картою, навіть не бачачи його кольору. Натомість у супермаркеті саме зовнішній вигляд пляшки може стати вирішальним чинником вибору.
Річард Бампфілд MW (Richard Bampfield), який долучився до дискусії із залу, запропонував подивитися на ситуацію ще ширше.
Уявімо сліпу дегустацію: маловідоме rosé з Єгипту виявляється збалансованим, виразним і приносить задоволення, а вино з престижного регіону півдня Франції – посереднім. Чи повинна репутація походження автоматично робити друге вино більш «великим»?
Це питання стосується не лише rosé. Але саме тут воно особливо доречне, адже категорія ще не має настільки жорсткої ієрархії престижу, як багато історичних регіонів червоного виноробства. Можливо, це навіть її перевага: можливість розвиватися без необхідності підлаштовувати всі стилі під один зразок.
Один із найпоказовіших моментів Fine Rosé Day стався тоді, коли Елізабет Ґабей звернулася безпосередньо до учасників дегустації. Вона звернула увагу на дивну особливість комунікації виноробень. Коли йдеться про червоні або білі вина, виробники охоче розповідають про ґрунти, експозицію схилів, окремі ділянки, вік лоз і мікроклімат. А що ми зазвичай читаємо про rosé? Колір, аромат червоних ягід, свіжість, літній настрій.
Елізабет запитала, скільком присутнім під час дегустації розповіли саме про теруар рожевого вина. Руку підняли лише двоє. Для категорії, яка прагне визнання у світі fine wine, це досить промовистий результат.
Ми звикли розуміти, чому одна ділянка в Бургундії коштує дорожче за сусідню, чому важлива експозиція схилу в долині Рони або чому старі лози Rioja заслуговують на збереження. Але коли йдеться про rosé, та сама інформація часто зникає з комунікації. І справа не в тому, що рожеві вина мають менш цікаве походження. Радше індустрія навчилася успішно продавати їх іншою мовою – через емоції, стиль життя, привабливий колір та легкість споживання. Для масового ринку така модель чудово працює. Але якщо виробник хоче пояснити, чому його rosé коштує значно дорожче, самих емоцій може виявитися недостатньо.
Виноградник здатен дати цьому поясненню конкретний зміст: особливі ґрунти, висота, старі лози, історичні сорти, складні умови вирощування, свідомі рішення щодо врожайності та часу збору. Звичайно, красива історія про теруар не замінить якості в келиху. Але без цієї історії споживачеві складніше зрозуміти, за що саме він платить.
Виходить, виноградник може відігравати вирішальну роль у формуванні характеру вина, але майже не бути присутнім у розповіді про нього.
Вертикальні дегустації Fine Rosé Day показали, що рожеві вина можна оцінювати через ті самі категорії, які давно застосовують до великих білих і червоних: вінтаж, розвиток із віком, структуру, походження та індивідуальність. Однак здатність до тривалої витримки – лише один із можливих проявів якості, а не обов’язкова умова величі.
Сама дискусія продемонструвала дещо важливіше: універсального рецепта fine rosé не існує. Старі лози, вдало обрана ділянка, регенеративні практики чи ретельне управління листовим пологом можуть сприяти якості, але жоден із цих чинників не гарантує видатного результату. Виноградарство неможливо відокремити від рішень винороба, а якість вина – від здатності виробника донести його цінність до споживача.
Сьогодні ринок уже готовий платити високі ціни за преміальне rosé. Але далеко не завжди зрозуміло, яка частина цієї вартості пов’язана саме з походженням і якістю винограду, а яка – з брендом, маркетингом чи способом життя, що асоціюється з пляшкою.
Виробники можуть інвестувати у виняткові виноградники, але не розповідати, чим вони особливі. Споживачі можуть купувати дороге rosé, майже нічого не знаючи про його походження. А виноградарі – зберігати старі лози, не отримуючи належної винагороди за свою працю.
Можливо, наступний етап розвитку fine rosé полягає вже не в тому, щоб доводити його право називатися великим вином. Цю можливість дедалі переконливіше демонструють самі вина.
Справжній виклик – зробити так, щоб виноградник, який стоїть за цим вином, цінували не менше, ніж саме вино.
Приєднуйтесь до наших соцмереж
⇒ Оптимістична редакція D+ прийме це за комплімент.
⇒ Кожен лайк сприймаємо як тост!![]()
01.10.2026